Веселей!

Также согласно опросу, 42,94% российских военнопленных считают, что среднестатистический украинец не является полноценным человеком. В среднем российские солдаты оценивают, что украинцы развиты лишь на 88% по сравнению с другими людьми

https://censor.net/ru/n3602348

https://assassins-cloak.dreamwidth.org/202135.html


Зі щоденника Ханни Літвін, польської письменниці, колишньої співробітниці дипломатичних представництв, у 2022 р. – мешканки Отвоцька:


Зранку я шукаю в медіа якогось спростування, що це тимчасово, що це була якась помилка. Показують кадри з польсько-українського кордону. Від Дороґуска до Медики – скрізь натовпи. Натовпи жінок з дітьми. Багатокілометрові черги автівок з того боку. Автівок і автобусів, які підвозять жінок до шлагбаума. А вони переходять кордон пішки. Тягнуть клунки і тримають дітей за ручки. З нашого боку теж затори – це люди з околиць Холма, Замостя, Перемишля, які вирушили на допомогу. Привозять чай у термосах і забирають до себе змерзлі сім’ї.

Телефоную до пані Еви, директорки будинку культури в Отвоцьку. Кажу, що можу допомогти з перекладом, запитую: що робитимемо? Вона каже, що вже готують допомогу для дітей і що місто та ґміна організують Пункт допомоги Україні для втікачів від війни. Такий, де вони зможуть оселитися. У дванадцятій школі.

Я негайно їду туди й бачу тісну громадку змерзлих жінок перед входом. Щойно приїхав автобус з кордону. Я проштовхуюся між мамами з дітьми та речами до вузького коридору, який тягнеться вздовж гімнастичного залу. Й оскільки надворі дуже холодно, жінки тиснуться вперед, щоб поміститися в цьому маленькому коридорчику. Проштовхуюсь далі, просуваюся. Обходжу якісь абсурдні в такому місці холодильники й нарешті дістаюся до маленької канцелярії з комп’ютером і чорнявою дівчиною. Вона з паспортів записує особисті дані в комп’ютер. Я представляюсь, кажу, що знаю російську та українську, а вона мені:

– Маґда, – швидко глянула на мене й додала – Так займись тими, яких я вже зареєструвала. Розміщуй їх у залі.

Так я познайомилася з Чорною Маґдою.

Я запрошую якихось молодих матерів іти за мною. Погляди, сповнені болю, перелякані. Але вже трохи краще, бо вони почули російську – й одразу сто запитань одночасно. Навперемін українською та російською. Я теж навперемін – в одному реченні дві мови. Це неважливо – важливо, щоб вони розуміли, що вже у безпеці. Що є їжа, пиття для дітей, що вони можуть нарешті відпочити.

– А де туалет? Де можна помитися? Де їжа? Бо ми бутерброди ще вчора з’їли й у нас нічого немає.

Я ще й сама не знаю, де туалети, а де бутерброди, але зараз про все дізнаюся. На двох шкільних партах у цьому коридорчику стоїть якась вода, одноразові стаканчики, чай, бак із кип’ятком. Ми заходимо в гімнастичний зал, а там – я просто заціпеніла – лише розкладачки до самого горизонту!

Якісь дівчата з Міськради в шаленому темпі, в поті чола – наче вони на відрядній роботі – натягують одна за одною пошивки та підковдри – розкладають і застеляють розкладачку за розкладачкою. Між розкладачками ледве пів метра відстані, й далі наступна розкладачка, і ще, і ще. Тут бракує подушки, там ковдри, але дівчата з України не звертають на це уваги. Садять чи вкладають дітей, звалюють торби й ідуть на пошуки їжі.

Діти падають, дехто одразу засинає – у куртках, у шапках, у чобітках. Матері їх роздягають, а вони – наче пасивні манекени, сплять, як убиті.

Протягом години дівчата з Міськради розмістили майже всіх, чи, радше, майже всіх жінок з автобуса. Адже це жінки з дітьми. Чоловіки залишилися на війні. Польський автобус уже давно поїхав, але приватні волонтери з «Лінії», які поїхали своїми автівками на кордон, весь час привозять нових жінок.

У коридорі стоїть і чекає сива бабуся з дочкою близько п’ятдесяти років. Бо вони з котом у сумці й не знають, чи можна з котом. Я теж не знаю, але запитати нікого, бо всі крутяться, як білка в колесі. До тієї Маґди біля комп’ютера я не проштовхнуся. Зачіпаю іншу чиновницю – вона теж Маґда і теж не знає, чи можна з котом. І та сивенька бабуся в розпачі! Тож я запрошую їх до свого дому. Звичайно, з котом.

Дорогою мені ще треба заїхати на вул. Реймонта. Звідти зателефонували сестри-бенедиктинки й просили описати ситуацію, аби знати, що підготувати, але тоді я не мала часу на розмову. Заїжджаю на подвір’я й розумію, що цей монастир стоїть на місці колишньої вілли «Альба». [...]

Нині у цьому місці, в католицькому монастирі, житимуть українські жінки. Здебільшого православні. Сестри вже готують кімнати.

Після відвідин сестер-бенедиктинок я нарешті доїжджаю до свого дому вже пізно ввечері. А вночі мені пише смс-ку якась дівчина, що вони їдуть до мене з Ігорком. Отак і написала: «Їдемо до Тебе, Анно». Звідки в неї мій номер? Справді, я давала свій номер у гімнастичному залі, щоб жінки могли зателефонувати, якщо чогось не розуміють. Напевно, це вони дали мій номер комусь в Україні. І фото: я їх не знаю, але бачу, що Ігорко – неповносправний і дуже хворий.


(Ханна Літвін, Хроніка першого місяця (24.II. – 26.III.2022). Місто Отвоцьк допомагає Україні, переклад з польської Лесі Лисенко (Київ: Дух і Літера, 2023) с. 11–15)